Волшебный Сад Детства

У сучасному світі зростає розуміння провідної ролі інституту сім’ї як такого, що визначає не тільки долю дитини, а й розвиток суспільства. Взаємодія дитини з батьками є першим досвідом взаємодії з навколишнім світом. Цей досвід закріплюється й формує моделі поведінки з іншими людьми, які передаються від покоління до покоління. У кожному суспільстві складається певна культура взаємин та взаємодії між батьками з дітьми, виникають соціальні стереотипи, певні настановлення й погляди на виховання в сім’ї. Цивілізованість суспільства визначається не тільки ставленням до жінок, а й до дітей.

У другій половині ХХ ст.. на вітчизняному ґрунті та на Заході значно збільшилася кількість досліджень, присвячених проблемам розвитку і виховання дитини в сім’ї. На Заході однією з причин зростання інтересу до цієї проблеми вважають розвиток демократичних відносин у суспільстві, проникнення ідей рівноправності у систему сімейних стосунків. На думку Р. Дрейкуса, батьки, що продовжують ставитися до дітей з позиції влади і переваги, не усвідомлюють того, що діти слухають їх з позиції рівності. Саме тому авторитарні методи виховання виявляються малоефективними.

Зростання інтересу до проблем родинного виховання в нашій країні пояснюються зміною соціально-економічних умов. Нові ідеологічні орієнтири або повна їх відсутність зумовлюють труд ноші у вихованні дітей. Водночас сучасна демократизація суспільних інститутів не могла не торкнутися відносин у родині. Нові умови вимагають нових підходів і методів роботи ще й тому, що більшість батьків усвідомлюють свої недоліки як вихователів, адже їм не завжди вистачає психологічної та педагогічної грамотності для розв’язання проблем, які стають перед ними.

Багато батьків схильні застосовувати «батьківську владу» у стосунках з власними синами і доньками. Дуже часто гіпертрофований прояв ними цієї влади стає для дітей нездоганним бар’єром у налагоджені взаємин з членами родини, з педагогами дитячого садка, школи. Таке ставлення до дитини як до особистої речі, мовляв, — моя річ, що захочу, те й зроблю, — є нерозумним і завдає тільки шкоди. Важливо усвідомити суть батьківської влади – як сплав мудрості, волі, почуттів, бажань мами і тата, саме як злиття цих складників двох володарів дивовижного творіння «Дитина».

Прості й зрозумілі речі здаватимуться їй насильством, утиском свободи, а головне – в неї розвинеться болісне відчуття своєї непотрібності батьком. І вже зовсім прикро говорити про такий прояв батьківської влади, як фізичні покарання. Знову ж таки безневинні, на перший погляд потиличники і шльопанці, а далі й словесні погрози про покарання різочкою чи ремінцем, які, може, так і лишаться погрозами, все ж таки образливі для дитини, бо сприймаються нею не як заслужені покарання, а як придушення її волі, як зло, нелюбов до себе. Часто вона починає боятися власних батьків, а це призводить до нещирості в стосунках, до дитячої брехні як захисту від негативних реакцій батьків. Треба визнати: таке розуміння батьківської влади над дітьми, що існує як синонім батьківського авторитету надто міцно вцементоване у свідомість багатьох батьків і має досить стійкий імунітет проти зовнішніх впливів (С. Ладивір).

Тут додаються взнаки й родинні традиції. У цьому разі їхня живучість є певним гальмом у вихованні. Найперше – це авторитаризм і категоричність батьків, які вважають, що за «одного битого десять небитих дають». Тому ще й сьогодні, коли йдеться про права дитини, виховання особистості і взагалі про позицію людини в суспільстві, в сімейному колі часто-густо беруть гору оті віджилі традиції, тупе наслідування їх.

Цікавий і такий нюанс. Батьки дуже щиро зізнаються у своєму авторитаризмі й досить об’єктивно оцінюють власну поведінку як неправильну, навіть відчувають прикрість за самих себе. Але без каяття… Вони не здатні вибачатися перед власним дитям за образу, яку завдали йому, заслужити прощення, згладивши тим самим у зраненій душі малюка, слід від байдужості, зла, жорстокості найрідніших для нього людей.

У свідомості дорослих надто важко поєднуються уявлення про батьківський авторитет та суб’єкт – суб’єктні стосунки з дітьми, що й не дає їм змоги визнати власну помилку перед дитиною.

Так, крок за кроком у маленькому серці, де б мали бути тільки лагідність і доброта, осідає зло, заподіяне близькими людьми. Той, хто у дитячі роки не знав удосталь ніжності, пестощів, любові ближніх, часто виростає грубим, безсердечним.

Існує ще одна небезпека для батьківського авторитету – спотворене розуміння батьківського обов’язку (своєрідний різновид нерозумної батьківської любові). Йдеться про прагнення батьків цілком задовольняти дитячі бажання та забаганки. Їм здається, що в такий спосіб вони начебто виявляють свою безмежну любов до дитини. А чи ж відомо їм, що таке насправді батьківська любов? Вони самі, за визначенням Василя Сухомлинського, морально-емоційно товстошкірі, а тому й бездушні у ставленні до власних дітей. Живуть серед людей і не розуміють їх, їхнім душам і серцям незнайомі, недоступні тонкі людські почуття: ніжність, співпереживання, милосердя, чуйність. Не дивно, що поруч з такими дорослими діти виростають емоційно спустошеними, байдужими до людей і до життя.

Не треба бути особливо мудрими, щоб зрозуміти: як важливо вчасно вплинути на морально-емоційний клімат, у якому плекається ніжна дитяча душа, не дати їй зачерствіти, пробудити чутливість дитячого серця до навколишнього світу, для всього, що створює людина для людей, до самої людини насамперед (В. Кузьменко).

Сьогодні все активніше визнається думка – «сім’я репрезентує суспільство», (С. Ладивір) тому чимало його проблем можна успішно розв’язати саме через залагодження проблем у родині, бо центральною функцією сім’ї завжди було виховання дітей. Адже вона є першим і найвпливовішим інститутом формування особистісного фундаменту в період дошкільного дитинства. Майже весь досвід життя в суспільстві дошкільник здобуває у родинному колі, через наслідування, яке, за визначенням Д. Ельконіна, є способом орієнтування дитини в різних аспектах навколишньої дійсності, що важливо для розвитку особистості. У дошкільному віці сила наслідування підкріплюється загостреним бажанням дитини чинити так, як мама, тато (сестричка, братик, бабуся, дідусь тощо). Спочатку малюк наслідує зовнішні дії та словесні реакції дорослих, вчиться правильно діяти у світі предметів, згодом він переймає способи і смисли поведінки дорослих, їхні особисті якості. Як результат – уява дитини створює «внутрішню модель зовнішнього світу» (А. Бандура), що й слугує підґрунтям моделі реальної поведінки.

Антон Макаренко, звертаючись до батьків, наголошував: «Ваша власна поведінка – найголовніша річ. Не думайте, що ви виховуєте дитину лише тоді, коли з нею розмовляєте, повчаєте, або караєте. Ви виховуєте її у кожний момент вашого життя».

Педагогів і психологів дедалі більше непокоїть таке явище, як дефіцит батьківської любові, що спостерігається, на жаль, уже з перших років життя дитини. Симптоми цієї хвороби такі: дитина часто сумує, вередує або без причин галасує, навмисно робить дурниці або ж просто порушує правила; часто хворіє. При цьому мало хто з батьків погодиться, що дитини бракує любові, тепла, захищеності. Тому необхідно давати уроки «батьківської любові».(Т. Алексєєва)

Зрозуміло, у бурхливому, непередбачуваному сьогоденні чи не найглибші хвилювання батьків пов’язані саме з турботою про майбутнє власних дітей. Та на жаль, вони і не здогадуються, як часто їхній найдорожчий скарб-дитя, чиїм майбутнім вони так заклопотані, замислюється над питанням: «Чому мене ніхто не любить?», а інколи навіть упевнено стверджує: «Мене не люблять».

Цілеспрямовані спостереження показують: більшість сучасних батьків не вміє і не визнає за потрібне показувати дитині свою любов, часто не усвідомлює значущості таких стосунків і не прагне набути відповідних умінь. Це є віддзеркаленням більш глобальної проблеми – руйнування підвалин родинної педагогіки, деформації культури внутрішньо-сімейних взаємин, цінність орієнтацій у вихованні дитини й розуміння ролі сім’ї у цьому процесі. (Н. Пеньковська)

Отже, найголовніше сьогодні – відновити пріоритет сімейного виховання, забезпечити розвиток особистісного потенціалу дитини. Бо, зруйнувавши і відкинувши принцип єдності виховних впливів на дитину з боку сім’ї та дошкільного закладу, як систему, що віджила своє, ми водночас зруйнували взаємодію двох важливих суб’єктів виховного процесу. Життя ж переконливо доводить необхідність визнання пріоритету родинного виховання і побудови системи суспільного дошкільного виховання, скеровуючись на нього. Цілеспрямоване вивчення цілісних орієнтацій батьків у виховання дитини дає підстави для певних узагальнень.

Педагогічна культура сучасних батьків є відображенням досягнень суспільства у галузі навчання та виховання юного покоління. Для переважної більшості родин значущість виховної функції сім’ї помітно знизилася (порівняно з даними відповідного обстеження 20 років тому). Відразу впадає в око послаблення родинних стосунків, зокрема, взаємин дорослого з дитиною. Значною мірою це пояснюється низкою об’єктивних причин: соціально-економічними змінами, бурхливими політичними катаклізмами. Турботи про дитину відійшли на другий план. Не зважаючи на те, що поширена думка – сім’я репрезентує суспільство, в ній відбувається соціалізація людини, відбудовуються індивідуальні риси і поведінка, своєрідна оцінна рамка, з якою людина виходить в світ.

Вирішальний вплив сім’ї на формування особистості дитини визнає і психолого-педагогічна література. Батьківська аудиторія не одностайна у підтримці такої позиції: більшість їх виводить на перше місце оточення, виховні заклади, ЗМІ, літературу тощо.(О. Кікінеджі) На їхню думку, все це здатне істотно відкоригувати ціннісні орієнтації дитини, які закладаються в родинному колі. Відповідно будується й модель виховання у кожній окремі родині, що є сплавом двох моделей виховання – матері і батька, з якими вони прийшли у своє власне родинне життя.

Сучасна сім’я у період трансформації суспільства, природно зазнала певних змін, що позначилося й на розумінні, й на ставленні до виховної функції. Дійовими компонентами, як відомо, тут є і система цінностей сім’ї та соціальних настанов, стиль взаємин між членами родинного колективу та іншими людьми, сімейні традиції, рівень психолого-педагогічної культури батьків. (Н. Слюсаренко)

Методико-психолого-педагогічні служби, підтримувані державною політикою, протягом багатьох років активно пропагандують свідоме батьківство. І, хоча в діяльності цих служб не було бажаної інтеграції, саме життя переконливо доводить: лише там, де подружжя розумно, виважено, тверезо підходить до планування сім’ї, зокрема до народження немовляти, де дорослі свідомо готові присвятити себе дитині впродовж перших років її життя, маємо щасливу, з позиції малюка, сім’ю, щасливе та радісне дитинство. Дитині потрібні люблячі мама і тато всі 24 години на добу!

Адже, від перших днів життя дитина починає усвідомлювати себе через стосунки з батьками. Вона поступово переймає соціальний досвід дорослих, які її оточують, традиції їхнього співжиття, сприйняття світу, його оцінювання, а отже вчиться дивитися на життя очима своїх батьків. Дедалі більше дорослі усвідомлюють свою відповідальність за те, щоб кожна дитина могла реалізувати своє природне право на розширення власних обріїв пізнання довкілля, на відкриття для себе всіх привабливих його сторін, на вибір та реалізацію свого власного місця й ролі у родинному колі, а згодом – і за його межами.

Дитинство для людини – унікальний час розвитку основних психічних процесів, і в цьому його самоцінність. Дошкільник за своєю природою – дослідник. Свою внутрішню спонтанність він реалізує за умов гармонії у системі «дорослий — дитина», «дитина – навколишній світ». (Г. Костюк)

І ніякої трагедії і навіть будь-яких негативних моментів немає там, де поява малюка забирає у люблячих батьків весь їхній час. Для розвитку дитини саме й потрібне таке розвивальне середовище – максимально емоційно позитивне, насичене мовленнєвим супроводом спілкування з батьками. Дух любові і тепла позитивно впливає на малюка. У перші роки його життя провідним механізмом наслідування є особистий приклад батьків, це найдієвіший засіб виховання. За таких взаємин у сім’ї, коли діють взаємні емоційні контакти між дорослими та немовлям, дитина не лише відчуває себе об’єктом уваги та піклування рідних, а й емоційно сприймає їхнє ставлення до себе.

На цьому ґрунті виникає позитивна чи негативна спрямованість на дорослого – що відповідно і визначає забарвлення всіх контактів між ним та малюком. Близький дорослий має величезну силу впливу на внутрішній світ дитини. Побачити, відчути і зрозуміти несподіванки, таємниці і дива цього світу, віднайти ту потаємну стежинку, якою обережно не вести, а супроводжувати малюка у відкриттях – це водночас і власне зростання батьків, зміна їхнього ставлення до того, що відбувається із сином чи донькою. (О. Долинна)

Успіх дитячо-батьківських стосунків великою мірою зумовлюється тим, як зуміють дорослі підняти свою трепетну батьківську любов до безумовного прийняття дитини як цілісної унікальної особистості. адже немовля досить швидко розвивається і, вже в ранньому віці, з’являються потреби в незалежності, самостійності, активних предметних діях. Дитина починає вимагати уваги й поваги до своїх інтересів, уподобань у діяльності, прагне до ініціативних самостійних дій. Саме тут батьківство й перевіряється на зрілість: на здатність підтримати маля, зрозуміти й поступитися задля нього своїми інтересами, улюбленими заняттями, на готовність включитися у спільну з дитиною діяльність, коли вона потребує допомоги, заохочувати сина чи доньку до активного пошуку відповідей виявляти своє по-справжньому зацікавлення, ставлення до дитячих проблем тощо.

Там же, де відсутня мудрість батьківської педагогіки, любов близьких дорослих може згубно впливати на дитину. Так буває тоді, коли любов має формат «замилування» (Н. Пенесовська), деспотизму або відкупу. Найпідступніша любов замилування. Вона часто зовні приваблива: тато й мама в захопленні від кожного руху малюка, не замислюється над їхньою суттю та можливими наслідками. Скажімо, мама різко зупинила небезпечний рух малюка виделкою – а у відповідь отримала від нього ляпаса. Всім весело, всі сміються. А дитина тим часом дуже швидко усвідомлює, що їй усе можна – варто лише захотіти й наполягти на своєму. А про такі поняття як «можна»-«не можна», «треба» вона начебто й не знає, а згодом вже й не захоче знати. Отак і виростають егоїсти.

Як правило, дорослі в родині, з часом отямившись від замилування дитячими витівками, починають оцінювати їх з позиції нормальних морально-етичних вимог. А маленький егоїст, звичайно ображається на вимоги, зауваження, заборони. Він починає вередувати, хворобливо реагує на зміни у ставленні до себе. А батьки, власне, припускаються ще однієї помилки. Вони не розуміють, що не посіяли в дитячій душі зерняток обов’язку, не навчили малого помічати поруч із собою людей, в яких так само, як і в нього, є свої почуття, бажання, потреби і з якими слід рахуватися. Цю помилку слід виправляти обережно, крок за кроком, привчаючи дитину робити добро ближньому, радіти разом, бути вдячним за те, що робиться для неї. Лише так у малюка поступово розвіється помилкове уявлення, що вже своєю присутністю він дарує щастя дорослим. А натомість закріпиться звичка, яка згодом стане потребою, робити людям близьким добро власними вчинками, тішиться разом з ними і бути щасливими від взаємної любові одне до одного. Це не така важка справа для дорослих – виправляти власні помилки. Варто лише пам’ятати, що виховання почуттів – дуже тонкий і суто індивідуальний процес. У родині всі дорослі мають діяти в рамках однакових емоційних цінностей. У стосунках з дитиною слід бути уважним, чуйним, обережним, і найперше – прагнути зрозуміти причини й мотиви дитячої дії; не поспішаючи з оцінками, тим паче негативними, а зрозумівши малюка, думати, як змінити на краще дитячу позицію, точку зору, кут сприймання тощо.

Практика показує: дорослим бракує саме мудрості, щоб стриматись у момент негативних дитячих проявів, уміння поглянути на ситуацію з позиції малюка, розставити крапку над «і». Вищим проявом мудрості є такі стосунки, коли подію разом аналізують два рівноправні суб’єкти – дорослий і дитина, в яких одна правда і спільне розуміння добра і зла, якими керують взаємна довіра, повага та любов. (Алєксєєва Т.)

Такі уроки душевного зростання однаково потрібні і дитині і дорослим. Лише так можна перевірити правильність мудрого вислову: «Вустами немовляти глаголить істина». Дорослі мають вчитися чути власну дитину, розуміти хід її думки, її міркувань, сприймати їх, а не відштовхувати. І водночас серйозно думати, як змінити те, що непокоїть, переорієнтувати дитину в інший бік, чим заохотити тощо.

Дошкільне дитинство – унікальний, неповторний час розвитку всіх основних психічних процесів. Протягом цього періоду відбувається не лише елементарне становлення, а й інтенсивний розвиток активного осмисленого ставлення дитини до дійсності, диференціюються поняття «хочу»-«можу»-«маю», складаються загальна та конкретна самооцінки, формуються елементи вольової регуляції поведінки та діяльності, виникає потреба відчути свою причетність до навколишнього життя.

Водночас, лише цьому періоду властива особлива пластичність – здатність змінюватися під впливом зовнішніх сприятливих чинників.

Багато з притаманних дошкільному дитинству негативних проявів (упертість, вередування, егоїзм, афективні сплески тощо) безслідно зникають за умов адекватних дитячо-батьківських стосунків.

Від близьких дорослих залежить як і наскільки успішно дитина пройде основні стадії свого особистісного розвитку. А головною школою такого розвитку є родина, і вчителями-наставниками в ній є батьки. (С. Ладивір)

Особливе значення мають особистісні якості дорослих, їхня готовність будувати суб’єкт-суб’єктні стосунки з дітьми,виявляти гуманність, життєлюбність, оптимізм і сприяти становленню дитини як цілісної особистості. Успіх у цьому неабияк залежить від того, наскільки успішно вчитимуться одне в одного батьки й діти.